Український одяг з хутра

Шкури тварин безперечно є найдавнішим матеріалом для одягу: відомості про це належать до часів палеоліту. Такий одяг був характерний і для східних слов'ян, які жили переважно у лісовій смузі з досить суворим кліматом. Тому-то полювання на дику звірину було життєво важливим заняттям наших предків. Крім того, вони широко використовували й сировину, яку давали свійські тварини. У «Слові о полку Ігоревім» є згадка про кожух, котрий, як вважають дослідники, вже на той час являв собою одяг із дублених овечих шкур.

Простолюддя носило вбрання із шкури ведме­дя. Давньоруська знать виготовляла зимовий одяг із дорогого хутра — куниці, соболя, горностая, білки, лисиці, бобра, видри. Хутро вироблялося не лише для особистих потреб, а й для торгового обміну з іншими країнами; хутром також сплачували данину. У XVI—XVIII ст. дорогий хутряний одяг був обов'язковою складовою урочистого костюма української козацької верхівки. Парчові шуби підбивалися хутром рисі, лисиці, соболя, оздоблювалися горностаєм, а також золотим шнуром, галунами, дорогоцінною запоною. Іноді нашивали бірюзу, перли, діаманти. Оксамитові шапки також опушували цінним хутром і прикрашали золотими аграфами, а гетьмани кріпили до них страусове пір'я. Шкури тварин використовували й для виготовлення матеріалу на взуття, пояси, рукавиці. На ці елементи одягу йшли сиром'ятні дублені (тобто оброблені дубителями рослинного походження) шкури. Праслов'янським терміном усма (усна) називались оброблені шкури — найчастіше корів та кіз, рідше коней. На території України можна простежити еволюцію хутряного одягу від овечої шкури, якою просто обгортали тіло, до складних і різноманітних форм. Так, серед населення Карпат ще на початку XX ст. спостерігався архаїчний одяг під назвою бунда — у вигляді короткого хутряного нагрудника, один бік якого був суцільний, а на другому розташовувалася ремінна застібка.

Траплялися й бунди, зшиті з обох боків, із розрізом спереду для голови. У XIX ст. в українців, як і в інших слов'янських народів, широко побутував одяг з овечих шкур, що зумовлювалося добре розвинутим вівчарством. Із-поміж багатьох порід овець перевага віддавалася решетилівській (чорній) та сокольській (сірій). Обробляли шкури різними засобами — з залученням хлібного квасу, крейди, золи, дубової кори, глини тощо. Це заняття було диференційоване на самостійні ремесла — кушнірство (виготовлення овчини) та чинбарство (вичинка волячої та конячої шкури для взуття). Крім овчини, кушніри виробля­ли мерлушки та смушки — шкури моло­дих ягнят, які йшли на коміри до кожу­хів, а смушки — ще й на селянські шапки. Кушніри одержували шкури від скупників у невичиненому, законсервованому вигляді. Консервування робилося різни­ми способами — димленням, насичен­ням жирами, вапнуванням, заморожу­ванням та ін. В Україні основним спосо­бом консервування було висушування (у негоду шкури натирали сіллю, а потім сушили). За якістю найкращими вважалися харківські, подільські та херсон­ські овчини, потім ішли бессарабські, найгіршими ж були ташкентські — з довгим некрасивим волоссям і товстою шкірою. Якість хутра залежала від часу зняття шкури, місцевого клімату й кор­му.

Влітку хутро короткошерсте, грубіше за зимове і майже завжди темних відтінків, підшерстя або взагалі немає, або воно рідке, а верхнє волосся сидить дуже глибоко. Томуто літнє хутро невисокої якості: у цей час овець стрижуть і вони линяють. Восени ж хутро знову наростає і приблизно на Різдво досягає найбільшої цінності. Крім того, цінність шкури залежить від уміння зн­мати її з тіла тварини та від правильного сушіння. Просушувати краще за все на сонці, не допускаючи пересушки. Якщо сушити біля протопленої печі, то шкуру треба тримати на відстані, щоб вона не зморщувалась. Вичинка овчини детально описана до­слідниками. Вона починалася з розмо­чування шкур у річці або чані протягом двох-трьох днів. Після цього шкури роз­тягували на п'ялі (кроснах) та міздрювали: з внутрішнього боку за допомогою скафи знімали залишки жиру, м'яса. Зовнішню поверхню добре промивали й відчищали гришпаком. Наступним ета­пом було квашення овчини у спеціально виготовленій розчинці. Вона складалася із пшеничних висівок, житнього, вівся­ного або ячмінного борошна з додаван­ням солі та дріжджів.

Після підсушу­вання овчину знову розтягували на п'ялі та розминали за допомогою ключа. На­решті її натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залиш ків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували. Одяг із хутра виконував не лише практичні функції, а й був необхідним атрибутом багатьох обрядів. Зокрема, на ньому благословляли молодих, пересту­паючи через нього, молоді входили до хати, в ньому свекруха зустрічала моло­дих — так само як і теща свого зятя. Одягання під час весілля вивернутого кожуха розглядається дослідниками у різних планах, але насамперед як символ урожаю, а з ним і багатства, плодю­чості. Новий кожух дбайливо зберігався у скрині або висів у коморі разом з ін­шим одягом, що вдягався лише на свято, до церкви тощо. Він переходив від бать­ка до сина, від матері до дочки, пережи­ваючи кілька поколінь. Традиційний український одяг із хутра являє собою й неповторний конст­руктивно-художній витвір, який розкри­ває високий рівень розвитку цього важливого промислу, талант і кмітливість народних майстрів. За кроєм кожухи можна поділити на прямоспинні, розширені донизу (ту­луб'ясті, кульові) та приталені, під стан (закладені у збори, або клинці). За довжиною вони могли бути короткими (до талії або середини стегна), середньої довжини (до колін або трохи нижче) та довгі (до п'ят). На форму й особливо довжину кожухів, окрім інших чинників, певний вплив мали географічне поло­ження і рельєф місцевості, а також спе­цифіка господарської діяльності.

Так, у рівнинних районах кожухи були завжди довшими, об'ємнішими, ніж у горах. На значній території України наприкінці XIX — на початку XX ст. населення вживало водночас два типи кожухів: довгий, великий, вільний, розширений до­низу великими фалдами тулуб'ястий ко­жух і прикорочену, відрізну, під стан кожушанку. Прямоспинні короткі форми були характерні для північних і західних районів. Це традиційні поліські та кар­патські кожушки та кожушанки, близькі за кроєм до безрукавок Карпат і Прикар­паття, з архаїчними рисами в оздобленні. Подекуди їх так і називали — рукавими кептарями. Великий тулуб'ястий кожух шився з 8—9 шкір, довжиною до п'ят, зі стоя­чим або виложистим коміром. У голов­них рисах крою жіночих і чоловічих кожухів суттєвої різниці не існувало — часто навіть заводили один кожух на всю сім'ю. Якщо й були нюанси, то у формі коміра, його оздобленні чи кольорі сму­шок. Широкі манжети, комір, поли та поділ облямовувалися хутром.

Колір кожухів був переважно білий, рідше так званий «червоний» або ж чор­ний. «Червоні» кожухи мали у різних районах свої відтінки: на Чернігівщині — оранжево-коричневий, на Черкащині — червоно-коричневий. Вичинка білої овчи­ни була більш складною й дорогою, тому-то виробництво білих кожухів ско­рочується раніше, в той час як вироби з червонодублених шкір ще довго користу валися попитом навіть на віддалених ринках. На більшості території України на­гальні (некриті) кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих шнурів, покупним або саморобним в'юнком із вовни, китичками з різнокольорових вов­няних ниток, розташованими у місцях вшивання клинів, ласток.

Особливим чи­ном оздоблювалися кожухи Київщини: на правій полі кидався у вічі великий квіткоподібний візерунок, декоративни­ми нашивками прикрашали також поділ і низи рукавів. Багатством декору позна­чалися охтирські та богодухівські кожу­хи, вишиті на полях, спинці, комірі. Мотиви орнаменту кожухів виконува­ли не лише декоративну, а й магічну функцію. Так, стилізовані зображення підкови чи, скажімо, зірочок мали захи­щати людину від усілякого зла, а такий елемент орнаменту, як «яблучко»,— це відомий в народі символ кохання. Пере­важання червоного кольору також по­в'язане з захистом від наврочень і свід­чить про зв'язок кожуха з весільною обрядовістю. Вільні форми, великі розміри робили тулуб'ясті кожухи незручними для праці. Крім того, такі кожухи були дуже доро­гими. Частіше вони використовувались як святковий одяг, а грубіше зроблені вдягали у далеку зимову дорогу, де вони слугували і підстилкою, і покривалом. Приталені кожухи — під стан— як уже зазначалося, були коротшими за ту­луб'ясті — їхня довжина доходила лише до середини литки, а часом і до колін. Робилися вони з 5—6 овечих шкір, із завуженою спинкою, нижня частина зшивалася з чотирьох клиноподібних пілок і призбирувалася.

Кроїли їх також і на три хвалди або вуси — збори, які йшли від пояса до низу. В жіночих кожу­хах Центральної України лінія талії час­то була завищеною, передні пілки роби­лися коротшими за важку, зібрану у фалди спинку, що надавало своєрідності силуетові всього зимового комплексу. В чоловічих прикорочених кожухах стан був відрізним, нижня частина призбиру­валася. Такі кожухи використовували для праці. Вони були темно-коричневого або чорного кольору і майже не прикра­шалися. Приталені відрізні кожухи робили переважно зі стоячим коміром. Комір, манжети, прорізні кишені, поли й поділ обробляли хутром. Короткі приталені ко­жухи (70—80 см) із відрізною призби­раною спинкою (пояскові), поширені на Буковині, Прикарпатті, Львівщині, Західному Поділлі, підперізувалися тка­ними поясами. Оздоблювали їх кольоро­вими вовняними нитками, сап'яном, ме­талевими нашивками, обшивали тхоря­чим хутром. Відмінності між жіночими та чоловічими поясковими кожухами по­лягали у кількості й виразності оздо­блення. На західних землях України до пер­шої світової війни побутували довгі, май­же до землі, відрізні кожухи. На Волині їх називали чемеркові, на Прикарпат­ті — кубіцькі, на Косівщині — кожух зі станом.

Називали їх і за часом побуту­вання: на Прикарпатті — австрійські, на Волині — царські. Ареал поширення таких кожухів включав низинні райони Галичини, Волинь, Поділля, частково Карпати (Гуцульщину, Бойківщину). На пошиття «великого» кожуха йшло 6—7 овечих шкір. Найбільшу переги­нали надвоє і викроювали верхню час­тину. Низ («спідницю») робили в клини, рясно призбирували по боках. Майже цілу шкіру використовували на комір, який сягав половини спинки. Характерними особливостями крою кожухів західних земель України були однобортність та відсутність плечового шва. Такі кожухи застібалися на май­стерно виплетені шкіряні ґудзики та пет­лі; орнамент і весь декор розташовував­ся симетрично на двох пілках. На від­міну від них у Центральній та Східній Україні кожухи були з великим запахом, а декор переважав на правій полі. У другій половині XIX ст. у централь­них областях поширюється зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабрич­ним сукном або напівсукном, доступ­ний заможній частині сільського насе­лення. Це — кожушанки, хутрянки, шу-шуни. Вони шилися невідрізними, прита-леними, з розширеними донизу клинами, довжиною до колін; комір, манжети, права пола й низ облямовувалися хут­ром.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. овчинно-кожушане селянське виробни­цтво значно скорочується у зв'язку з переходом до використання фабричних тканин, а також через підвищення цін на сировину. Майстерно вишиті кожухи, як і інші власноруч виготовлені й оздо­блені побутові речі, поступово виходять з ужитку. Великі білі кожухи самі селяни починають вважати «мужицькими», і потреба в них відпадає першою. Ви­роблення червонодублених кожухів, як більш практичних, ще тривало. Проте відбуваються значні зміни у формі кожу­хів, зменшуються розміри деталей тощо. Довше зберігалися в ужитку кожушки під стан, оскільки були зручнішими для праці. На всій території України (крім західних областей) чимдалі більше в побут селян входить зручний ватяний зимовий одяг із фабричних тканин. Окрему групу українського хутряного одягу складають овчинні безрукавки. Відсутність рукавів ставить їх у генетич­ному плані на більш ранній ступінь по­рівняно з кожухами, їхнє походження пов'язується з первісними видами одягу у вигляді звіриної шкури, яка захищала груди й спину людини і мала посередині розтин для голови. Зручність, життєва незамінність хутряних безрукавок у гір­ських та передгірських районах зумови­ли багатовікове існування цього типу вбрання, для якого особливо характерні відшліфованість форм і пропорцій, гар­монійне співвідношення з іншими еле­ментами комплексів одягу. Локальні особливості оздоблення, різноманітні ху­дожні та композиційні прийоми досяга­ють тут неперевершеного естетичного рівня і становлять справжню школу народної майстерності. На західних землях України, особли­во у горах та передгір'ях, широко побуту­вали хутряні безрукавки з різноманіт­ними вузьколокальними особливостями форми, довжини, глибини пройми, зі спе­цифікою техніки, колориту, матеріалу та композиції оздоблення. Населення вико­ристовувало їх у будь-яку пору року як для роботи, так і на свято. Такі вироби мали різні назви: кептар (киптар), бунда, цурканка, брушляк, камізоля тощо. Виготовлялися хутряні безрукавки з одної великої шкіри, яку перегинали навпіл, а посередині на згині вирізували отвір для шиї. Від цього отвору вздовж через середину розтинали половину шкі­ри на дві передні поли. Цей примітив­ний прямоспинний крій згодом став основним для інших форм верхнього одягу не лише з хутра. Шили безрукавки і з двох шкір. Вони мали підкроєні боч­ки, які прикрашалися прямою або з зуб­цями сап'яновою смужкою. Найдавнішим типом хутряної безру­кавки була бунда. Це одна з найпрості­ших форм нагрудного одягу слов'ян. Бунда була глуха, коротка, довжиною до пояса, вдягалася через голову, а з правого боку зав'язувалася ремінцем. На відміну від бунд кептарі були різ­ної довжини — від вище талії до майже по коліна. Відповідно вирішувалась і форма пройми, частіше зі стоячим комі­ром. Для кептарів характерне симетрич­не розташування декору. Кептарі оздоблювали аплікацією із сап'яну, металевими заклепками (кап­елями), китицями з вовни, ззаду від ко­міра звисали шнури з нанизаними на них наперстками і хвостиками з наріза­ної шкіри на кінці. Багато оздоблені кептарі на Гуцульщині називали писан­ками. Найдовші кептарі побутували на Буковині (гуцуляки, волоські), їх обля­мовували тхорячим хутром, оздоблювали аплікацією та плетінкою з кольорової шкіри, вишивкою рослинним орнаментом та нашивками з різнокольорових вовня­них шнурків та ниток (волічками). Нит­ки були зелені, червоно-сині, жовті. Місцеві варіанти кептарів розрізня­ються й загальним колоритом оздоблен­ня. За цим показником виділяються верховинські, косівські, космацькі, над-вірнянські, буковинські кептарі. У верхо­винських кептарях домінує зелений ко­лір, у косівських і надвірнянських — червоний. У надвірнянських кептарях у кутах пілок і на бокових швах розміщене оздоблення з червоного сукна (хлопці). Косівські кептарі виразно прикрашені плетеними смугами червоного сап'яну, різнокольоровими косичками та плетін­кою. Аплікація у вигляді рачків розташо­вувалася на плечах, над кишенями і в нижніх кутах пілок. Космацькі кептарі мали сап'янові смуги, обшиті нитками жовтогарячого кольору. Весь кептар облямовували сірим сукном, а спереду нашивали хутро куниці та різнокольорові смужки. Кептарі Закарпаття оздоблюва­ли вишитим рослинним орнаментом із вовняних або шовкових ниток насичених кольорів.

Одним із популярних художніх при­йомів оформлення одягу з хутра було оздоблення шнуром (шнуркування, ше-мерування). Найбільше воно було поши­рене на Поділлі, в Галичині, а особливо в Карпатах. Шнури звичайно нашивали по лінії з'єднання швів, уздовж пілок, на комірі та внизу на рукавах. У гуцуль­ських кептарях шнурами у вигляді зубців обшивали поли, пройми, бокові шви, а також горловину й кишені. Інший вид нашивних прикрас — ко­сичка, сплетена з кількох пасом різно­кольорових вовняних ниток. Гуцульські кептарі прикрашалися косичками стріл-коподїбної форми, поєднаними зі шнур-куванням, аплікацією та іншими видами оздоблення. Прикрашався одяг із хутра й кити­цями з різнокольорової вовни, які роз­міщували на талії, проймі, на вставних клинах '(крилах, вусах), кишенях. Знач­ною кількістю китиць вирізняються ко­жухи те кептарі гуцулів, що надавало їм особливої принадності. Локальною особливістю гуцульських кептарів було прикрашання металевими капелями, їх розміщували на шкіряній аплікації, яка оздоблювала пілки, комір, боки та кишені. Ще однією окрасою кептарів були шкіряні або дерев'яні ґудзики, а також петлі, плетені із шнура чи вироблені зі шкіри. Вони виготовлялися з великою майстерністю й гармонійно поєднувалися з іншими видами оздоблення. Прийоми художньо-технологічної обробки та оздоблення хутряного одягу в Україні постійно розвивалися. Особли­вої виразності вони набули на початку XX ст. на західних землях, де промисел із виробництва хутряного одягу продов­жував своє існування майже до нашого часу. Якщо в минулому столітті основною прикрасою кептарів і кожухів було обшивання країв тонкою шкірою — ірхою, голицею, то згодом декорування хутряного одягу значно ускладнюється, урізноманітнюються матеріали оздо­блення, збагачуються художні техніки, мотиви та композиції орнаменту. Багато орнаментовані кептарі називали гаптованими, єрованими, файними, навпаки, не орнаментовані — слабо єровані. Як уже згадувалось, на значній території України наприкінці XIX — на початку XX ст. скорочується, а з часом і зникає промисел виготовлення овчин­ного одягу. Тривале ж збереження хутряних безрукавок у західних облас­тях України зумовлювалося тим, що вони не втратили своєї функціональності й відповідали, як і раніше, характерові трудової діяльності селянства та місце­вим кліматичним умовам.

Узагалі традиційний український овчинний одяг — не лише цінна історично-культурна пам'ятка. Варіативність його крою, пропорцій, форм, функціональність і практичність, логіка зв'язку між формою, конструкцією й художнім вирішенням — це справжня енциклопе­дія дизайну, яка має бути завжди в пригоді творцям сучасного костюма.